«Лаокоон: нарис про межі живопису та поезії» Ґотгольда Ефраїма Лессінга — це філософський трактат, у якому досліджується взаємозв’язок між образотворчим мистецтвом і поезією, імовірно написаний наприкінці XVIII століття. У цій праці розглядається, чим відрізняються живопис і поезія у зображенні краси та впливі на емоції глядачів і читачів. Лессінг аналізує античний образ Лаокоона, щоб проілюструвати свої міркування, порушуючи теми вираження, краси та обмежень, притаманних кожній із цих форм мистецтва.» Початок «Лаокоона» закладає основу для критики Лессінгом попередніх художніх інтерпретацій, зокрема щодо вираження страждання у творах мистецтва та поезії. Він висуває думку, що і живопис, і поезія створюють своєрідні ілюзії присутності, проте викликають почуття різними засобами: живопис покладається на візуальне зображення, тоді як поезія діє через опис і оповідь. Посилаючись на приклади класичного мистецтва та літератури, він наголошує, що в образотворчому мистецтві краса має переважати навіть тоді, коли зображуються сильні емоції, такі як біль. Лессінг готує ґрунт для глибшого аналізу художнього вираження та його значення для розуміння людського досвіду, зокрема через використання міфу про Лаокоона як центрального прикладу.
Переклад «Лаокоона».